«Ранок, 7:40.
Я йду через заповнену парковку, з якої сьогодні не виїжджають автомобілі. Я йду по вулиці одна, в масці, в рукавичках, з документом, який підтверджує моє право на роботу в період карантину, адже я працюю з продуктами харчування.
Виїжджаю на вулицю. Самотньо, мало не оглядаючись, наче злодій, пропливає автобус. Більше нікого. Немає ні людей, ні автомобілів, ні барів з готовими сніданками та запашною кавою. Співають пташки, перемикаються світлофори, а світ наче спить безпробудним сном…
Заїжджаю на територію індустріального полігону – все та ж тиша, зачинено практично все, сумним зеленим світлом бликає АЗС, де я щодня купувала каву. Зараз туди не зайти – карантин!
Приходжу на роботу – в нас життя кипить, ми працюємо! Різкий контраст…
Про те, як усе змінилося
Коли все почалося, реакції людей були різними: одні лякались, інші сміялись, хтось не сприймав всерйоз. Однак, коли кількість смертей в Мадриді різко почала зростати, всі посерйознішали. Звичайно, не без винятків, але ситуація змінилася. Тепер всі вдома – слухають новини, вчаться робити маски, п’ють пиво, сидять в інтернеті. Життя перенеслося і живе серед чотирьох стін, але не зупинилось. Хтось нарешті отримав можливість зробити те, на що не вистачало часу, хтось відіспався, хтось впав у нудьгу. Комусь доводиться переживати не найлегші моменти самому чи з близькими, комусь до вподоби диванна критика і незадоволення.
Про наслідки, які відчуваються вже сьогодні
Іспанія, як і весь світ, виявилася не готовою до випробування, тому зіткнулася з великою кількістю проблем. В перші дні в супермаркетах розкупили весь товар, потім з вітрин зникли засоби особистого захисту, далі довелось ввести карантин, що потягнуло за собою закриття практично всього, крім продуктових магазинів та аптек. Величезна кількість людей залишилися без роботи. Хтось тимчасово, інші зовсім. Одним дали допомогу, інших просто звільнили. Малий бізнес залишили кинутим напризволяще. Вулиці спорожніли, набрали обертів штрафи за порушення карантину. А ще додалися звуки сирен швидкої допомоги. Тепер їх чутно звідусіль і надто часто. Моторошно. Сумно.
Хочеться вірити, що я в кіно, і що скоро погасне екран і ввімкнуть світло.
З нами такого не могло бути, ми ж сучасні, цивілізовані люди, ми ж вже все винайшли і маємо сценарії на всі випадки життя! Але ні – ми сучасні, цивілізовані, але всього лише люди. І колись ми мали про це згадати.
Про особисті відкриття
Особисто для мене цей вірус приніс багато відкриттів, перше з яких – оцінка власної свободи. І хоча я й виїжджаю на роботу, більше нікуди піти не можу. Я зовсім по-іншому побачила можливість просто прогулятись вулицею чи зустрітися з друзями.
Ще для мене з іншого боку відкрилися люди. Такі різні. Такі непередбачувані! Хтось поринув у дурну, не аргументовану паніку, хоча до цього здавався адекватною людиною; хтось вирішив нажитися на карантині і горі людей; хтось показав свій професіоналізм чи навпаки – непрофесіоналізм, комусь близькою стала «моя хата з краю», а хтось підтримував та дарував надію на краще своєю щирістю та людяністю.
Парадоксально, але, одягнувши на людей маски, хвороба зірвала маски з багатьох облич і оголила наші душі. На жаль, це випробування пройшли не всі.
Як би дивно не звучало, але я думаю, що карантин, та й в загальному вірус – це для нас хороша можливість зупинитися, зробити паузу і озирнутися, задуматися – а чи в правильному напрямку ми рухаємося? Не тільки людство в цілому, а кожен зокрема. Чи все з нами в порядку? Чи все ми робимо правильно? Висновки нехай кожен зробить сам.
Про вдячність
І ще одне: в Мадриді з самого початку карантину щоденно о 20:00 всі навколо виходять на балкони і дякують лікарям, які на передовій у війні з вірусом. Оплески чутно звідусіль і це справляє враження. У мене від цього мурашки по тілу. Адже якщо ми ще не розучилися дякувати і бути людьми – надія все ще є!
Наталія Скрипнюк»
Читайте також: Лист із Китаю: головний редактор Vogue China – про повернення до нормального життя