Пам’ятник Анатолію Солов’яненка у Козині
Минулого тижня Україна відзначала 90-річчя від дня народження зірки світової оперної сцени Анатолія Солов’яненка. У Національній опері пройшов ювілейний гала-концерт, а згодом журналістів запросили відвідати музей Анатолія Борисовича у смт Козині. Там його дружина Світлана Солов’яненко розповіла про непросту долю та спадщину великого творця, яким так пишається Україна.
Музей розташовується на вулиці, названій на честь Анатолія Борисовича і взагалі багато в цьому невеликому селищі міського типу пов’язане з його ім’ям.
Двоповерхове приміщення колишнього дитячого садка вдалося отримати під музей, і без будь-якої державної допомоги, зусиллями місцевої громади, облаштувати затишний куточок спогадів про життя та творчість великого співака.
Світлана Дмитрівна Солов’яненко дбайливо зберігає спадщину свого чоловіка
Експозиція та фонди музею — це оригінали фотографій, відео, платівки, костюми, листи, телеграми, книги, альбоми, більшість із яких передала до музею Світлана Дмитрівна. Багато праці вклали в нього біограф Алла Костянтинівна Терещенко та директор музею Євген Іванович Олійник.
Євген Іванович каже, що музей Анатолія Солов’яненка можна і потрібно відкривати у Києві, де він працював, чи в Донецьку, де народився. Але насамперед це потрібно було зробити в Козині, де знаходиться його могила і співак знайшов вічний спокій.
Біля могили Анатолія Солов’яненка завжди свіжі квіти
Сама Світлана Дмитрівна вважає, що її перший порив поховати чоловіка в Козині був правильним, хоча їм одразу пропонували місця на Байковому цвинтарі. Адже й за життя Анатолію були чужі метушня, помпезність. Справжній спокій він знаходив тільки тут, де була їхня дача.
Загалом в Україні лише чотири музеї в Україні присвячені творчості видатних співаків: музей Соломії Крушельницької у Львові, музей-садиба Івана Козловського у селі Мар’янівка, приватний музей Бориса Гмирі у Києві та музей Солов’яненка у Козині.
У музеї можна побачити оригінали афіш 60-80-х років
Анатолій Солов’яненко народився 25 вересня 1932 року у донецькій родині шахтарів. І його кар’єра була дуже нетиповою для оперного співака, адже першу освіту він здобув у політехнічному інституті, а потім працював на кафедрі інженерної геометрії, викладаючи студентам.
При цьому з дитинства в родині Анатолія звучала народна пісня — батьки дуже любили співати, виконували на вечорах самодіяльності оперні партії. Проте вважали, що музика — це для душі, а ось професію треба здобути робочу.
“Ольга Іванівна та Борис Степанович мали чудові голоси. Як ви знаєте, в Україні прізвища просто так не давалися. Тож, швидше за все, їхні предки теж мали чудові, солов’їні голоси”, — розповідає Світлана Солов’яненко.
Праворуч — портрети синів Андрія та Анатолія. Анатолій Солов’яненко-молодший головний режисер Національної опери України
Під час роботи в інституті Анатолій зустрів Світлану, з якою вони щасливо проживуть 37 років, для якого вона стане і музою, і опорою, і головною людиною в житті.
“Я тоді вступала до педагогічного інституту, а моя знайома по заняттях художньою гімнастикою каже: “Ти там ніколи не вийдеш заміж, йди краще до нас у політех”. І якось так вийшло, що я вступила, потім працювала на кафедрі лаборанткою, а Анатолій вже був викладачем. Він часто підходив до моїх креслень, дивився, щось коментував. Потім на 8 березня 1962 року попросив провести мене додому. А взагалі ми з ним часто зустрічалися в трамваї, бо нам було по дорозі”, — згадує Світлана.
Виявилося, і по життю теж їм було по дорозі. Анатолій Борисович завжди дуже трепетно ставився до дружини, їхнє кохання було видно всім.
“Вони вже були одружені, з дітьми. І одного разу я зустрічала зі Світою його в аеропорту. Анатолій Борисович виходить з літака з валізкою, ми стоїмо чекаємо. І тут він бачить Світу, кидає валізи і біжить до неї! Така закоханість, знаєте, це серйозно”, — ділиться біограф та автор книг про маестро Алла Терещенка.
Світлана та Анатолій познайомилися в інституті, де викладав майбутній тенор
Окремий куточок музею присвячений вчителю Солов’яненка — Олександру Коробейченку, прем’єру Донецького театру опери та балету. У 1952 році він помітив талант Анатолія та запросив його професійно вивчати італійську техніку bel canto. Упродовж десяти років він давав уроки двічі на тиждень, при цьому старанно фіксував усі записи.
“Коробейченко скрупульозно записував усе, що вони проходили на заняттях, кожен урок. Особливо мене вразив один запис, це мав бути 999-й урок, але Анатолій Борисович поїхав на свій перший виступ у Києві. І Олександр Миколайович зробив запис, що Солов’яненко надіслав йому телеграму “Приїжджай”. Коробейченко відразу вирушив до Києва підтримати учня”, – розповідає Алла Терещенко.
Олександр Коробейченко
Вчитель Анатолія Борисовича був дуже обдарованим, чудово знався на мистецтві та літературі, писав картини, своїми руками робив розкішні костюми. У деяких з них Анатолій виступав через багато років, а деякі навіть збереглися в музеї.
Костюми у музеї Анатолія Солов’яненка
До цих туфель Олександр Коробейченко прибив дерев’яні гвоздики, щоб каблуки не стукали на сцені.
Після того, як Солов’яненко приїжджає до Києва, і його чують у столичній опері, усі вражені — як такий талант, і в самодіяльності. Його запросили на проби і відразу взяли стажером Київської опери. Цього ж року Анатолій їде до Москви і бере участь у конкурсі на поїздку до Італії.
У журі була оперна співачка Марія Максакова (бабуся скандально відомої Марії Максакової-Ігенберс). Вона запитала Анатолія Борисовича, яку освіту він здобув. Коли у журі почули, що спеціальної освіти немає, то однозначно заявили — не можна відправляти співака до такого великого конкурсу без підготовки. І тут Максакова сказала: “У нього така підготовка, яку наша консерваторія не дає”. І Солов’яненка відправили на стажування до Італії, де він займається з маестро Дженнаро Варро, готує оперні партії та шліфує вокальну майстерність.
Наприкінці 1964 року його запрошують до телеконкурсу “Неаполь проти всіх” — він отримує першу премію серед іноземців та третю серед усіх учасників. Перше місце посів Клаудіо Вілла з неаполітанською піснею.
Всі дивувалися, як такий талант міг розвинутися без спеціальної освіти
Анатолію пропонують так званий “мільйонний тур” світовими столицями. Це означає, що наприкінці туру організатори дарують мільйон доларів співаку, не кажучи вже про всесвітню славу, яку він здобуває. Солов’яненко звертається до Держконцерту, але йому забороняють виїжджати.
Співак повертається працювати до Київської опери, трохи згодом його звуть до Великого театру. Пробувши там якийсь час, він вирішує, що це театр не для нього. Усі партії, які він готував, треба було переучувати російською. У Києві йому дозволяли співати італійською деякий час, але пізніше він перевчив багато українською.
Анатолій Борисович мав щоденник, у якому він записував кожен виступ, збереглися і сотні листів. На багато які, особливо зворушливі, він відповідав.
Світлана Солов’яненко зберігає сотні листів від вдячних шанувальників
У музеї можна побачити безліч нагород, афіші та деякі деталі побуту Солов’яненка — наприклад, валізу, з якою співак їздив на гастролі.
“Він не любив застілля. Якщо Анатолія запрошували на концерт, і він приїжджав за день, то тільки їв, а від алкоголю відмовлявся. Він починав готуватися до будь-якого виступу за три дні і дуже боявся застудитися в дорозі. Анатолій казав: “Мій голос — моє життя”, — розповідає Світлана Дмитрівна.
А ще він, як справжній артист, міг приголомшливо вживатися в образ. Одного разу, якраз після того, як йому дали звання заслуженого артиста, Солов’яненко співав на сцені з Беллою Руденко в опері “Лючія ді Ламмермур”. І сталася трохи шокуюча історія, про яку згадує Світлана:
“Вони на сцені, я в залі, і раптом бачу, що з Анатолієм щось не те. Це була сцена заручення Лючії. Анатолій хапає Беллу за руку, коли вона стоїть спиною до зали, і як жбурне! Вона впала, розбила коліно. Потім уже в антракті Анатолій розповів, що сталося: “Я співаю, обурений тим, що вона виходить заміж за іншого. А вона стоїть та посміхається! Тоді я навіть не був собою. Мені було боляче, прикро, я бачив не Беллу, а Лючию, яка сміялася з мене”. Мабуть, оперна співачка на якийсь час вийшла з образу і задумалася про щось своє, тоді як Анатолій був весь у грі. Белла потім зізнавалася, що сильно злякалася — їй здалося, він був готовий навіть вбити”.
21 серпня 2022 року президент відзначив Солов’яненко нагородою “Національна легенда України”. На екрані з промовою виступив Пітер Гелб, генеральний директор “Метрополітан Опера”, згадавши слова критиків світових видань та висловивши велику вшанування пам’яті Солов’яненка.
Згадуючи той самий зірковий час, Світлана каже, що сталося те, чого Анатолій так завжди боявся — він захворів. І Пласідо Домінго співав його партії, а Соловʼяненко потім замінював його:
“Прийняли його просто чудово. Я коли побачила Анатолія на сцені, не змогла стримати сліз, адже він, можна сказати, зійшов на Олімп. Що може бути вищим за “Метрополітан Опера”? Я не збиралася з ним їхати спочатку, бо довго було оформлювати документи Проте вдалося все ж таки швидко зробити візу, і я так переживала, що у мене немає відповідного одягу. Анатолій мені тоді сказав: “Світа, чого ти переживаєш, у Нью-Йорку все купимо”.
Там багато хто був вражений його талантом. Говорили, дивно, з яким свіжим голосом він прийшов до 45 років. Адже багато професійних співаків, які займаються з дитинства, до цього віку вже втомлюються, втрачають вокальні дані. Тож у певному сенсі Солов’яненко пощастило, що він із самого початку не займався музикою.
У “Метрополітан Опера” Анатолій співав два сезони і мав уже контракт на третій. Але почалася Афганська війна та СРСР заборонив усі контакти з Америкою.
Розповідаючи про стосунки Анатолія Солов’яненка з колегами, усі зазначають, що він ніколи не був замішаний у жодних плітках, інтригах, та й взагалі особливо в театрі не затримувався.
“Він ніколи не залишався після репетицій, не сидів там у кафе, не грав із колегами в шахи, не гуляв у компанії — власне, де народжувалися головні плітки. Він не мав друзів у театрі, тому, напевно, не було місця панібратству” , – розповідає Світлана.
Також Анатолій дуже спокійно ставився до своєї слави, фанаток, був скромною людиною. Що було для нього важливим — так це глядачі у залі. Проте не можна сказати, що Солов’яненко не мав заздрісників. Були ще й які. Один такий заздрісників мало не позбавив знаменитого тенора Ленінської премії.
1979 року його висувають на Ленінську премію, найголовнішу на той час. Незважаючи на те, що Анатолій ніколи не перебував у комуністичній партії, він отримав усі можливі звання та нагороди. Усі документи вже були підписані на висування на премію, приїхала комісія, переглянула його концерти.
“Десь наприкінці січня дзвонить моє як зараз кажуть “джерело” і каже — його зняли з претендента на премію. Ми, звичайно, сильно засмутилися, але подумки змирилися з тим, що премію не дадуть. Проходить якийсь час, у театрі прем’єра “Реквієму”, Анатолій Борисович хворіє, його відвозить швидка з дому з підозрою на рак легень Я вагітна молодшим сином Анатолієм, у мене стрес і паніка.І тут приходить один знайомий — каже, що люди виїжджають за кордон і продають раритетну ікону. Я тоді відмовилася, бо антикваріат ми не збирали, але Анатолію якось між справою сказала про це. Поки я сиділа вдома на збереженні, а він був у лікарні, в газеті з’являється замітка, що завтра засідання Ленінського комітету. Дзвонить мені теж саме “джерело” і каже, що на засіданні Анатолія таки внесуть. У мене знову емоційний вибух, ніч не сплю. Вранці дзвонять — кажуть, внесли. Один голос проти. Це був Олесь Гончар. Але зняли спочатку не з його подачі, це був один із колег Ан атолія”, — згадує Світлана.
Згадуючи той час, Світлана не може стримати сліз
І тоді отримала продовження та історія з іконою: “Я дзвоню Анатолію до лікарні: “З вами говорить дружина лауреата Ленінської премії”. Він дуже був схвильований, сказав, що передзвонить пізніше. Набрав мене і каже: “Світла, я прийняв рішення, сподіваюся ти не проти — у нас скоро народиться син, і я хочу віддати цю премію у Фонд миру, я хочу, щоб наші діти жили у мирі. Я кажу: “Толю, кращого вчинку ти навіть не міг придумати, навіть якби довго готувався”. І тут він згадав ту ікону, попросив купити. Мабуть, був у цьому якийсь знак”.
На жаль, заздрісники та злостивці переслідували великого тенора все життя. Зрештою, їм навіть вдалося усунути Анатолія Борисовича від виступів в опері. Таку зраду він переживав дуже важко, і через деякий час його не стало.
Анатолій Солов’яненко помер 1999 року в Козині від інфаркту. Але вже понад двадцять років пам’ять про нього тут дбайливо бережуть близькі, шанувальники та просто люди, яких торкнулася іскра неймовірного таланту “українського солов’я”.
У Козині Анатолій Борисович Солов’яненко знайшов свій вічний спокій
ЧИТАЙ ТАКОЖ:
Печать страницы