Катя Осадча
Ведуча “Голосу країни” та “Світського життя” на 1+1 Катерина Осадча з перших днів війни допомагає українцям у пошуку зниклих родичів. Телеведуча від початку вторгнення російських окупантів на територію України створила телеграм-канал “Пошук зниклих”, який нині масштабувався у соціальний проєкт під назвою “Знайти” своїх”.
В ефірі “Сніданку з 1+1” телеведуча розповіла про пошук людей у Маріуполі.
З перших днів війни ми продовжуємо шукати зниклих. Наразі на нашому телеграм-каналі розшукують велику кількість людей з Маріуполя. Позавчора ми всі бачили кадри евакуйованих українців с Азовсталі, і це не може не тішити. Серед евакуйованих українців був хлопчик, якому тільки-но виповнилося 6 місяців. Його з мамою на ім’я Аня шукали у нашому телеграм-каналі з перших днів війни. Ми знайшли, де вони знаходяться, але евакуюватися у них не було можливості. Наразі дитина з мамою вже на вільній території, у безпеці. У такі моменти хочеться вірити, що всі знайдуться, будуть живі і здорові, а це маля, якому виповнилося півроку, ніколи не згадає жахи війни, які він пережив. Ми сподіваємося, що з’явиться ще більше зелених коридорів і у людей буде можливість вибратися з того страху, — говорить Катерина Осадча.
Також телеведуча розповіла вражаючу історію пошуку жінки в Маріуполі.
В нас є вражаюча історія Лідії Миколаївни Горбунової, яку родичі шукали через телеграм-канал “Пошук зниклих”. Вона дивом вижила у зруйнованому Маріуполі. Лідія Миколаївна до дрібниць пам’ятає кожен день майже півторамісячного життя в блокадному Маріуполі. Коли почалася повномасштабна війна, вона відмовилася виїжджати, бо не могла вивезти паралізованого після інсульту чоловіка. Потім опинилася без зв’язку з рідними. А 8 березня в її квартиру на восьмому поверсі влучив снаряд і вбив її чоловіка, — розповіла Катерина Осадча.
Лідія Миколаївна змогла підключитися до прямого ефіру “Сніданку з 1+1” та розповісти про жахи війни, які пережила у тимчасово окупованому Маріуполі.
Зараз зі мною моя онука Анастасія. Я дуже щаслива, що мене вивезли з того жаху волонтери. Життя потрохи повертається у звичний ритм, я у безпеці. За ці дні, які я провела в окупації, зрозуміла, що своє життя не треба відкладати на потім, потрібно жити тут і зараз всупереч усьому. Найстрашніше у Маріуполі — це відсутній зв’язок. Ніхто не може про себе повідомити, деякі люди навіть не знають, що існують зелені коридори. У мене не було можливості повідомити близьким, що я жива, я навіть не знала, що мене шукають через телеграм канал. У місті досі залишається дуже багато людей. Окупанти не шкодують нікого, ні дітей, ні людей похилого віку, для них немає нічого святого, — говорить Лідія Миколаївна.
На 44 день війни російська ракета влучила у будинок жінки, вбивши її паралізованого після інсульту чоловіка.
До нашого будинку 8 березня влучила ракета. Я знаходилася дома, удар прийшовся на ліву сторону. За мить після удару я провалилася на сьомий поверх, останнє, що я почула, це як чоловік крикнув моє ім’я. Я крикнула йому у відповідь, але він вже не відгукнувся. На мене посипалися якісь меблі, дошки, клуби рудого диму, пил. Одразу виник вогонь, і я знову провалилася ще нижче. Наша квартира разом із моїм чоловіком всередині вигоріла вщент. В мене обпалені руки, залишилися шрами. Одразу після цього мене направили до будівлі драмтеатру. Єдине, що я мала, було на мені — халат, куртка та кросівки. В мене не залишилось ні документів, ні грошей, нічого, — говоріть жінка.
Декілька діб Лідія Миколаївна провела у підвалі маріупольського драмтеатру. Але 16 березня російська авіабомба поцілила й туди. Під час розповіді жінки телеведучі не змогли стримати сліз від жаху, який переживають українці.
Затряслися стіни, посипалася штукатурка, стало все це падати. Всі почали кричати: йдіть, театр горить і зараз звалиться. Ще понад тиждень я разом зі ще двома людьми блукала Маріуполем у пошуках порятунку. Кілька ночей ми провели в підвалі церкви. Без їжі та майже без води. А далі пішки йшли селами в бік підконтрольної українській армії території. Коли я зрозуміла, що врятувалась, то вперше заплакала, побачивши українські прапори. Коли ми добралися до Запоріжжя, я змогла зателефонувати з чужого телефону своїй сестрі. Виявилося, вони мене шукали через телеграм-канал Пошук зниклих. Коли ми побачилися з онукою, то були такі щасливі. Онука виросла у мене на руках. Я про неї думала кожного дня і дуже скучила. Зараз ми з наю знаходимося у безпеці у Тернополі, — розповіла Лідія Миколаївна.
Нещодавно ми розповідали, що Великий театр скасував вистави режисерів, які виступали проти війни в Україні.
Печать страницы